Життя випадкових вражень!: Осіння краса. Частина друга

Понад дорогою берізка

Гілки свої схилила низько

З листочками цікавими,

Такими різнобарвними...

Саме такий невеличкий віршик стрибнув до моєї голови, коли побачила цю березу-красуню.

Минулого тижня я обіцяла продовжити свою розповідь про вело подорож. То ж, читаймо далі.

Вузенька асфальтована дорога здивувала мене дуже сильно. Адже якось не очікуєш, що в місцях, де майже немає автомобілів, може бути такий асфальт - рівний і майже без ям. До того ж по обидва боки дороги ростуть різноманітні кущі й дерева: тут Вам і ялинки та сосни, і дуби, і яблуні, і клени, і калина, і осика, та ще багато інших. Здається, що тебе випадковим вітром занесло на яскраві сторінки казки про осінь. Адже все навколо таке барвисте. І цей специфічний запах лісу, котрий час від часу змінюється з аромату хвої на неперевершений аромат листяних дерев. Деінде відчутні тоненькі домішки ароматних грибів.

Ось так неспішно доїжджаю до Заворичів. Звернула увагу на напис "930 рік". Це що ж Заворичі такі вже немолоді? Цікаво-цікаво...

Трохи згодом на моєму шляху трапився ось такий місток через річку.

І я буду не я, якщо не зроблю пейзажне фото. Так. Річка забруднена. Так. Корови на фото. Так. То є звичайнісіньке село. Але ж гарно, правда?

А ось і черговий поворот. Дорога тікає вправо, в той час як мені потрібно повернути в інший бік.

Повертаю. І що ж я там бачу? Ґрунтову дорогу після дощу. Думаю, Ви розумієте, про що йде мова. Сумно. Та їхати все рівно треба.

Дорога змійкою бігла вперед. Їхати вдавалось із середньою швидкістю 10-12 км/годину, що насправді є дуже повільно. Проте був час розглядати все навкруги і насолоджуватись неймовірними пейзажами.

Слідом за мною бігла сіро-чорна хмара, лякаючи можливим дощем. Я прискорювалась, як могла. Аж ось із-за хмари несподівано визирнуло сонечко. Враз стало веселіше і тепліше навколо.