Ось і тиждень пролетів. І я повертаюсь до своєї пригодничої розповіді, що почалась в минулу неділю.
Тож, читаймо далі!
Кажуть, що борщагівку вже заливає дощем, а в мене попереду поки що лише піщана буря...
Дощу не було. Проте, був невеличкий шматок звуження дороги з причини ремонту труб каналізації. І на тій ділянці я трохи не застрягла надовго, зупинившись зробити фото. Ледь виїхала звідтам.
Сиджу на політесі. Чекаю. Проходить з півгодини і починають збиратися роллери. Збиралися вони, збиралися... І ось, коли їх вже зібралося семеро, вирушили ми в бік старту. Підйоми давались досить тяжко, а на спусках хто міг, той допомагав роллерам, що нещодавно почали катати.
З жартиками і гарним настроєм доїхали ми до старту новачковської покатеньки. А там вже майже всі зібралися. Ми присіли на лавочкі біля сцени, та там йшла зйомка якоїсь передачі, і нас попросили змінити місце відпочинку.
Перепочили і далі в дорогу. Та перед тим треба зробити фото усіх, хто приїхав!
І ось нарешті вуличками міста їде організована компанія роллерів.
Трохи покружляли по борщагівці (то район в столиці має таку назву), купили в магазині Фора тортик і поїхали в парк. Чемно поїли тортик і далі вже кожен вирішував сам, що йому робити: хтось на трамвай втік, хтось на маршрутку, комусь і додому недалеко вже було. А ми вирішили на цьому не завершувати вечір і плавно перейти до нічної через весь Київ. Та вже по дорозі до метро почав накрапувати дощик. Хвилин з 10-15 він нас просто лякав. А потім як припустив... Сховались під дах. Трохи стихло. Та асфальт вже був добряче мокрий. Роллери побігли в метро, а я планувала все ж доїхати.. Та не судилося. Дощ був неймовірно сильний: люди проходили буквально 5-7 кроків від переходу до маршруткі - і були змокшими наскрізь.
Та я вперто чекала під мостом... Хвилин через 30-40 це стихійне непорозуміння почало стихати. Ось вже й дощику майже нема. Трохи-трохи щось там накрапує.
- Спробую! - вирішила я.
Та природа не справдила моїх сподівань і, як тільки я виїхала на міст, зарядив дощ знову. З одного боку - то страшно було. А з іншого - відчуття неймовірні! Просто уявіть собі, що Ви їдете на велосипеді з гори, розганяєтесь без жодних зусиль. З усіх боків навколо вода. Очі майже нічого не бачать за безперервними ріками дощу (я, навіть, пожалкувала, що немаю склоочисників на велоокулярах). Таких відчуттів в моєму житті ще не було. Це як ніби швидко рухатись велосипедом і плисти одночасно. Тільки от плисти ти можеш лише в одному положенні. І є дуже великий ризик від одного невірного або невпевненого руху попрощатися із життям. Адреналін перевищує норму в багато разів.
Це чудово і жахливо водночас.
Так я доїхала до наступної зупинки метро. Написала другу і, поки чекала відповідь, хвилини 2 перебирала в голові варіанти розвитку подій. Та все обійшлося. І я під тією зливою повернулась на попередню станцію метро, сіла в маршрутку (адже там, де є місця для інвалідів, досить непогано вміщується вел) і ми попливли, як на човні. Частину шляху пливли, частину їхали. І ще метрів 400 від маршрутки помокла. Урра! Доїхала! І хоч старі ліфти не дуже зручні для перевезення вела, якось ми в ньому помістилися. Бо сил нести його на 7-мий поверх вже зовсім не було.
Ось така мене спіткала пригода.
А наступного ранку я поїхала велом до телепорту (читати електричкі) й додому.
Тож, читаймо далі!
Переходжу дорогу, роблю декілька фото.
Рухаюсь в потрібному напрямі.
Дорога тут... Що Вам сказати?.. Така собі дорога.
Ой! Яка хмара!
Дощу не було. Проте, був невеличкий шматок звуження дороги з причини ремонту труб каналізації. І на тій ділянці я трохи не застрягла надовго, зупинившись зробити фото. Ледь виїхала звідтам.
З жартиками і гарним настроєм доїхали ми до старту новачковської покатеньки. А там вже майже всі зібралися. Ми присіли на лавочкі біля сцени, та там йшла зйомка якоїсь передачі, і нас попросили змінити місце відпочинку.
Перепочили і далі в дорогу. Та перед тим треба зробити фото усіх, хто приїхав!
І ось нарешті вуличками міста їде організована компанія роллерів.
- Спробую! - вирішила я.
Та природа не справдила моїх сподівань і, як тільки я виїхала на міст, зарядив дощ знову. З одного боку - то страшно було. А з іншого - відчуття неймовірні! Просто уявіть собі, що Ви їдете на велосипеді з гори, розганяєтесь без жодних зусиль. З усіх боків навколо вода. Очі майже нічого не бачать за безперервними ріками дощу (я, навіть, пожалкувала, що немаю склоочисників на велоокулярах). Таких відчуттів в моєму житті ще не було. Це як ніби швидко рухатись велосипедом і плисти одночасно. Тільки от плисти ти можеш лише в одному положенні. І є дуже великий ризик від одного невірного або невпевненого руху попрощатися із життям. Адреналін перевищує норму в багато разів.
Це чудово і жахливо водночас.
Так я доїхала до наступної зупинки метро. Написала другу і, поки чекала відповідь, хвилини 2 перебирала в голові варіанти розвитку подій. Та все обійшлося. І я під тією зливою повернулась на попередню станцію метро, сіла в маршрутку (адже там, де є місця для інвалідів, досить непогано вміщується вел) і ми попливли, як на човні. Частину шляху пливли, частину їхали. І ще метрів 400 від маршрутки помокла. Урра! Доїхала! І хоч старі ліфти не дуже зручні для перевезення вела, якось ми в ньому помістилися. Бо сил нести його на 7-мий поверх вже зовсім не було.
Ось така мене спіткала пригода.
А наступного ранку я поїхала велом до телепорту (читати електричкі) й додому.
Дата велопоїздки - 18.08.2018
Гарного тижня Вам!
Комментариев нет:
Отправить комментарий