Вирішила я з'їздити в гості до подруги у Велику Димерку. Адже зовсім недавно її донечці виповнився рочок, то ж треба привітати.
І тут не обійшлося без пригод. Але про все по черзі.
Отже, зібралась я, перевірила, чи все добре з велосипедом і поїхала. Гугл-карти показували нескладну дорогу з приблизною відстанню в 18 кілометрів. Недалеко ж.
Пам'ятаю, що подруга говорила звертати до заводу "Кока-Кола", і та дорога повинна би була напряму мене вивести до неї... То ж повернула я, а там... там дорога шириною в одну фуру і ці самі фури їздять досить часто. Недовго думаючи, з'їзджаю на узбіччя і прямую по піску. Незручно? Так! Але життя в мене одне, то ж вибору немає. Перед самим заводом дорога стала трохи ширшою і я повернулась на асфальт. Краєм ока глянула на сам завод і людей, що стояли на зупинці в очікуванні автобуса і проїхала повз це все, не зробивши жодного фото. Але в наш час в інтернеті можна знайти майже все (хоча я надаю перевагу фотографіям, зробленим власноруч). То ж ось він - завод "Coca-Cola"
Але, на жаль, карта сьогодні не бажає зі мною співпрацювати і каже, що Великої Димерки на карті України не існує. Стою спантеличена. Думаю, що ото його робити, аж ось - із-за тополі (що на останньому фото) з'являється автобус. Недовго думаючи, рухаюсь в тому напрямку. Ну і дорога там, скажу я Вам... Ніби з вигляду нормальна, а в реальності яма-на-ямі...
Заїхала я у Велику Димерку. Але ж треба ще знайти потрібну вулицю. На горизонті видно лише одиноку дівчину та трохи далі їдуть Жигулі. Я обережно, щоб не налякати, під'їхала до дівчини із запитанням: "А, будьте ласкаві, підкажіть, як добратися до вулиці ..!" Мені чемно пояснили, що то зовсім не тут і їхати ще кілометра з два. Польова стежина вивела мене до потрібної вулички.
Посиділи ми з подругою, поговорили пару годин. Адже за рік багато чого трапилось - і було про що поспілкуватись. За вікном непомітно стало темно (дні ж тепер коротші стали).
.... І ось я вже їду додому. Тут теж не обійшлося без пригод!
Перше, що сталося - ліхтарик вирішив, що світло мені не потрібно. Та й дійсно. Навіщо воно мені? Навколо нема жодного ліхтаря і навіть місяць в небі сховався за хмарами. Їду по невідомій ще мені дорозі. Справа - ліс, зліва - поле. Точно знаю - акумулятор до ліхтаря розрядитись так швидко не міг. То ж нервово стукаю по ліхтарю рукою. І - о чудо! - запрацювало! Ненадовго. За хвилину ситуація повторюється. Але тепер я просто трохи притисла ліхтарика до керма. Працює! Їхати незручно, але краще так, аніж в темряві.
Вау! На горизонті з'являється авто, в дзеркалі бачу, що ще одне авто наздоганяє мене. І тут - бац! - назустріч мені їде пані на велосипеді. Я ледь змогла уникнути зіткнення. Адже побачила її в останній момент. Ну як так можна в темну-темну ніч виїжджати без ліхтаря та без світловідбивачів...
І тут не обійшлося без пригод. Але про все по черзі.
Отже, зібралась я, перевірила, чи все добре з велосипедом і поїхала. Гугл-карти показували нескладну дорогу з приблизною відстанню в 18 кілометрів. Недалеко ж.
Пам'ятаю, що подруга говорила звертати до заводу "Кока-Кола", і та дорога повинна би була напряму мене вивести до неї... То ж повернула я, а там... там дорога шириною в одну фуру і ці самі фури їздять досить часто. Недовго думаючи, з'їзджаю на узбіччя і прямую по піску. Незручно? Так! Але життя в мене одне, то ж вибору немає. Перед самим заводом дорога стала трохи ширшою і я повернулась на асфальт. Краєм ока глянула на сам завод і людей, що стояли на зупинці в очікуванні автобуса і проїхала повз це все, не зробивши жодного фото. Але в наш час в інтернеті можна знайти майже все (хоча я надаю перевагу фотографіям, зробленим власноруч). То ж ось він - завод "Coca-Cola"
Одразу за заводом перед моїми очима з'являється ось така пустеля і я зупиняюсь - подивитись карту.
Заїхала я у Велику Димерку. Але ж треба ще знайти потрібну вулицю. На горизонті видно лише одиноку дівчину та трохи далі їдуть Жигулі. Я обережно, щоб не налякати, під'їхала до дівчини із запитанням: "А, будьте ласкаві, підкажіть, як добратися до вулиці ..!" Мені чемно пояснили, що то зовсім не тут і їхати ще кілометра з два. Польова стежина вивела мене до потрібної вулички.
Посиділи ми з подругою, поговорили пару годин. Адже за рік багато чого трапилось - і було про що поспілкуватись. За вікном непомітно стало темно (дні ж тепер коротші стали).
.... І ось я вже їду додому. Тут теж не обійшлося без пригод!
Перше, що сталося - ліхтарик вирішив, що світло мені не потрібно. Та й дійсно. Навіщо воно мені? Навколо нема жодного ліхтаря і навіть місяць в небі сховався за хмарами. Їду по невідомій ще мені дорозі. Справа - ліс, зліва - поле. Точно знаю - акумулятор до ліхтаря розрядитись так швидко не міг. То ж нервово стукаю по ліхтарю рукою. І - о чудо! - запрацювало! Ненадовго. За хвилину ситуація повторюється. Але тепер я просто трохи притисла ліхтарика до керма. Працює! Їхати незручно, але краще так, аніж в темряві.
Вау! На горизонті з'являється авто, в дзеркалі бачу, що ще одне авто наздоганяє мене. І тут - бац! - назустріч мені їде пані на велосипеді. Я ледь змогла уникнути зіткнення. Адже побачила її в останній момент. Ну як так можна в темну-темну ніч виїжджати без ліхтаря та без світловідбивачів...
Далі ліхтарик вимкнувся лише раз при виїзді з Калинівки і вмикатися не хотів взагалі. Хвилин з 5 я пробувала з ним домовитись, але все не виходило. А коли вже вирішила їхати без нього (добре, що шмат дороги Калинівка - Бровари більш-менш знаю), то все ж таки ввімкнувся. І далі вже їхала без пригод. Ось так буває у житті!
Дата вело-подорожі - 19.09.2017
Всім добра і гарного настрою!
Комментариев нет:
Отправить комментарий